Структура типових тематичних англійських назв груп і виконавців

Загрузка...

главная страница Рефераты Курсовые работы текст файлы добавьте реферат (спасибо :)Продать работу

поиск рефератов

Диплом на тему Структура типових тематичних англійських назв груп і виконавців

скачать
похожие рефераты
подобные качественные рефераты

Размер: 212.84 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): Single
03.07.2010
 1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 12    
Слово як одиниця мови являє собою єдність означаючого й означуваного, єдине матеріально-ідеальне утворення, що служить засобом матеріалізації й номінації відбитих у свідомості людини об'єктів дійсності.
Складність і багатогранність значеннєвого змісту слова визначають універсальний характер словесного знака і його поліфункціональність. У слові, зокрема, розрізняють функції: номінативну (найменування), сигніфікативну (узагальнення), комунікативну (спілкування), прагматичну - у тому числі й стилістичну (експресивного вираження й емоційного впливу) [25, с. 39].
Унікальною властивістю природної людської мови є його здатність дворазової репрезентації, дворазового (подвійного) означення об'єктів навколишньої дійсності (у мовній системі й мові). Саме ця властивість представляє основу його здатності формувати нескінченну безліч висловлень, інтерпретувати будь-яку діяльність людини, включаючи широку область емоційних переживань, раціональних оцінок і чуттєво-образних уявлень об'єктів реального світу. “Безсумнівно, - писав Л.В. Щерба, - при говорінні ми часто вживаємо форми, які ніколи не чули від даних слів, створюємо слова, не передбачені ніякими словниками, і, що головне.., сполучаємо слова, хоча й за певними законами їхнього сполучення, але найчастіше самим несподіваним образом ...” [27, с. 24]. Однак, якщо прийняти за вихідне, що в основі практично безмежних можливостей вживання слів у мові в їхній непрямій функції лежать явища, пов'язані з тенденцією розвитку мови й закладені в самій мові, стає можливим поставити завдання визначення основних закономірностей, основних способів і засобів формування різних типів оказіональних номінацій.
За функціональним принципом можливо розмежувати два основних види оказіональних номінацій: як джерело створення експресивно-образних стилістичних змістів і як джерело створення емоційно-оцінних стилістичних змістів.[1] Для термінологічного розмежування цих явищ будуть використані терміни: у першому випадку - “вторинна оказіональна номінація” або “вторинне оказіональне перейменування”, у другому випадку - “оказіональна номінація” або “ускладнена оказіональна номінація”.
Вторинне оказіональне перейменування як джерело створення мовної образності - явище, відоме, практично, ще із часів давньогрецьких риторів. Уже в ті часи створення образності слова зв'язувалося з його метафоричним уживанням, заснованим на переносі значення.
У стилістичному плані вторинне оказіональне перейменування є джерелом створення образної експресії й лежить в основі формування ряду лексичних стилістичних прийомів, таких як метафора, метафоричний епітет, метонімія [15, с. 124].
У ході освоєння реального світу, спостерігаючи речі й факти, установлюючи в них загальне й роздільне, людина пізнає предмети і явища, формує поняття про класи предметів і їхніх властивостей, установлює між ними певні зв'язки й взаємозалежності. Кінцевою метою цього пізнавального процесу є одержання класифікації, яка б максимально відбивала розподіл і закономірні зв'язки істотних ознак у речах, явищах, процесах і т.д. і мала би максимальну прогностичну силу.
При цьому слово як основна номінативна одиниця являє собою засіб не вичерпного відбиття пізнаної дійсності, але приблизного, “побутового”, достатнього, щоб правильно орієнтуватися в реальному світі й успішно діяти в ньому [22, с. 230]. У результаті значення носить “розпливчастий ” характер (vagueness),  що Ст. Ульман пояснює наступними факторами: узагальнююча природа слова, контекстуальні зрушення значень, відсутність ясних границь між речами, про які ми говоримо,  недостатність проінформованості про них і т.п. [57, с. 138].
В основі вторинної оказіональної номінації словом у складі таких стилістичних прийомів як метонімія й онтономасія в принципі ті ж явища, що й при створенні метафоричної  образності. Однак між цими двома процесами передбачаються деякі відмінності, які дозволяють говорити про різні типи вторинної оказіональної номінації.
Тут в основі перейменування лежить зміна денотативної співвіднесеності й поява співвіднесеності до референциальної. Однак загальна ознака, на основі якого будується оказіональне перейменування, визначається найчастіше, асоціативними змістами слова.
Під асоціаціями розуміється такий зв'язок уявлень, завдяки якому одне представлення, з'явившись у свідомості учасника комунікації, викликає інше - по подібності, суміжності або протилежності. Асоціативними змістами називають такі змісти, які, не маючи своєї власної роздільної звукової форми, користуються формою іншого змісту, що розуміється буквально [5, с. 4].
Асоціації можуть бути випадкові й постійні. Випадкові асоціації породжуються конкретним контекстом і разом з ним зникають. Постійні асоціації породжуються й закріплюються за словом у результаті його цілеспрямованого вживання в границях даного макроконтексту. Вони можуть  бути також пов'язані з постійними екстралінгвістичними характеристиками об'єкта позначення.
Асоціації першого типу лежать в основі вторинної оказіональної номінації словом у складі стилістичного прийому онтономасії, що характеризується використанням власного імені в значенні загального й загального в значенні власного [7, с. 161-163].
В основі вторинної оказіональної номінації словом у складі стилістичного прийому метонімії лежать постійні асоціації, що виникли у зв'язку з екстралінгвістичними характеристиками об'єктів внемовної дійсності й певні типи, що відображують відносини між ними. Наприклад, відношення між частиною й цілим - синекдоха (“дах” і “будинок”), вмістом і  вмістимим (“зал” і “люди” у залі), конкретним вираженням абстрактного поняття й самим абстрактним поняттям (“колиска” і “народження”) і т.п. (7, с. 141-142).
1.2. Вторинна номінація
Вторинна лексична номінація - це використання вже наявних у мові номінативних засобів у новій для них функції найменування. Вторинна номінація може мати як мовний, так і мовленнєвий характер. У першому випадку результати вторинної номінації з'являються як прийняті мовою й конвенціонально закріплені значення словесних знаків, у другому - як оказіональне вживання лексичних значень у невласній для них номінативної функції. При цьому в самих процесах вторинної номінації - мовній або мовленнєвій - немає істотної різниці. Однак у мові закріплюються, як правило, такі вторинні найменування, які являють собою найбільш закономірні для системи даної мови способи іменування й заповнюють відсутні в ньому номінативні засоби. Всі вторинні найменування формуються на базі того значення слова, чиє ім'я використовується в новій для нього функції найменування.
Характер номінативної цінності нових лексичних значень - їхня здатність позначати “шматочки” дійсності - тісно зв'язаний зі значенням опорного найменування, що знаходить вираження в несамостійній номінативній функції таких непрямо-похідних значень слів і проявляється в синтагматичній обумовленості їхнього вибору й комбінації в ході обумовленості їхнього вибору й комбінації в ході побудови пропозиції[2] [6, с. 373].
Номінативна діяльність, пов'язана із практичним оволодінням, пізнанням і відбиттям об'єктивного для людини й суб'єктивного його світу, не вичерпується ні простим відтворенням уже готових найменувань, ні створенням зовсім нових, первісних імен. Словесні знаки, будучи засобом зберігання “знятої” у них внемовної інформації, тобто відомостей, знань, даних про світ [29, с. 17], одночасно служать і засобом язикового мислення. Тому й значення слів постійно утягуються в круговорот розвитку самих понять, матеріалізованих у словесній оболонці. Саме відносно іменування, що пов’язують  концептуальний зміст, для якого характерна безперервність у силу саморуху й саморозвитку понятійних форм відбиття дійсності, і дискретні звукоряди, що одержують функцію  імені, - у самому цьому відношенні закладена можливість переосмислення й формування вторинних знакових функцій слів.
Здатність свідомості відбивати в процесі мислення пізнавані сторони дійсності,  розглядаючи їх в усіх нових зв'язках і відносинах і відкриваючи всі нові властивості світу, стримується в мові необхідністю використовувати в цих процесах обмежений обсяг засобів вираження й підкоряється репродуктивному характеру язикової техніки в силу конвенціональної природи мови як історично сформованого засобу зберігання й передачі інформації [9, с. 168].
Додання готових язикових значень до нових образів - це і є реальні процеси функціонування мови, у яких відбувається  припасування й пристосування значень слів і синтаксичних конструкцій до того, що позначається в даному висловленні, а тим самим завжди існує можливість переосмислення значень. Кожний мовний акт - це одночасно й акт номінації. Мова не була б “дійсною свідомістю”, якби її будівельний матеріал - слова й синтаксичні моделі - не здатні були б виражати знову пізнаване у світі й у людині.
У властивості актуалізувати в складі висловлення понятійний  зміст й укладене одне з  істотних властивостей словесних знаків. Значення слова як одиниці лексикона, як засобу зберігання інформації - це свого роду “внутрішня сторона” знака, як писав у свій час А.І. Смірницький [21], що звернена до язикового коду й одночасно - до дійсності й співвідноситься з пізнавально-відбивною діяльністю людської свідомості. У значенні слова концептуальний зміст, тобто зміст як спосіб даності денотата, перетворено в поняттєво-язиковій формі відбиття, що орієнтована на властивості позначуваного й містить відомості, що як би  вказують шлях до нього й до його зв'язків і відносин.  Структурний же компонент значення забезпечує дотримання правил, що співвідносяться із пристроєм язикового коду. Як тільки слово, вибране мовцем відповідно до його комунікативного наміру, досягає мети - представляє позначуване, воно стає знаком понятійної форми відбиття елемента або фрагмента дійсності. У складі висловлення у слова як би збуджується його предметна або понятійна співвіднесеність, що й створює сприятливий ґрунт для переосмислення значення слова.
Збагачення знання про світ зручно й природно фіксувати за допомогою вже відомих образів, закріплених у лексичних значеннях.  Чим більше в існуючому значенні слова втримується інформації, що збігає із властивостями пізнаваного об'єкта, тим вище ймовірність обрання даного слова для позначення іменованого об'єкта. У цьому й полягає усвідомленість мотиву вибору вже готового найменування для вираження “невласного” для нього позначуваного [20].
У процесах реального функціонування мови його номінативні засоби, відбиваючи  елементи структури позначуваного в пропозиції події, пристосовуються до виконання певного комунікативного завдання, що вдихає нові змісти в значення слів, сприяючи їхньому переосмисленню. Вторинна номінація - це семіологічний процес, безпосередньо домінуєма комунікативною сферою мови. Тому процеси вторинної номінації нерозривно пов'язані з комунікативно-функціональними умовами формування найменувань. Комунікативно-функціональний аспект розгляду вторинних найменувань сприяє виявленню причинно-наслідкового зв'язку між їхніми комунікативними ролями й характером номінативної цінності значень, що сформувалися.
     Однак мотивом вибору слова як найменування фрагмента позначуваної події служать все-таки історично сформовані й закріплені за даними словами їхні лексичні значення, які є свого роду типовими поняттєво-язиковими образами “шматочків дійсності”. Такий абстрактний характер лексичного значення відкриває можливість для його деталізації щодо тих або інших “подробиць”, позначуваних у даному висловленні й утягаючих значення в асоціативні зв'язки по подібності й суміжності, створюючи умови для переосмислення в підходящих комунікативних умовах [3]. 
Звертання до мовнорозумової здатності мовців, але не як у психологічних напрямках, що виходять із мовної діяльності індивідуума, або в логічних теоріях змісту, що зневажають соціальний характер мови і його конвенціональну сутність, а звертання до “активної граматики” язикового колективу (про яку писав у свій час ще Л.В. Щерба) припускає й відповідний методологічний результат при дослідженні природи вторинної номінації - від заданого, підлягаючому вираженню змісту - до язикових форм його втілення, від концептуальної, поняттєво-відбивної дійсності свідомості - до формування номінативних засобів мови як знаряддя спілкування. Такий підхід викликає необхідність погодити аналіз відносин іменування не тільки з номінативно-класифікуючим ракурсом розгляду результатів вторинної номінації, але й з їхнім комунікативним призначенням - зі здатністю імен виконувати функцію заміщення (виділення) або характеристики, з їхньою придатністю до референтного або нереферентного вживання [28, с. 113-138].
Формування змісту вторинних найменувань  протікає в процесі переосмислення “попереднього” значення слів.  Для вільних, номінативно-похідних лексичних значень характерне переосмислення на основі метонімії, а для невільних - фразеологічно зв'язаних або синтаксично обумовлених - на основі метафори[3] [2, с. 189-192].
Для сфери дії індикативної функції більш характерне використання метонімії як способу розвитку значеннєвого змісту на основі суміжності ознак того, що вже позначено в попереднім значенні слова й нового позначуваного. Це створює підставу для  “ плавного”  переходу одного змісту в іншій   і об'єктивну ясність метонімічного переосмислення. Метафора -  це твердження про властивості об'єкта на основі деякої подоби із уже позначеним у переосмисленому значенні слова. Тут завжди можливий гіпотетичний домисел і превалює суб'єктивний початок у погляді  на дійсне. Тому метафора так широко  експлуатується у кваліфікативно-оцінної діяльності свідомості. Техніка метафори - основний прийом непрямої номінації. Ця закономірність обумовлена тим, що при формуванні непрямих найменувань у переосмисленому значенні актуалізуються ті ознаки, які істотні щодо змісту й денотації опорного найменування, що створює умови для предикації об'єктам нових, невласних для них ознак, а тим самим - для стрибкоподібного розвитку нового змісту за рахунок інтерференції вже позначених у попереднім значенні властивостей об'єкта й зрощення з ними ознак, атрибутіруемі знову позначуваним “з боку” опорного найменування [11, с. 49-50].
У способах формування мовних і мовленнєвих метафор немає принципового розходження, ці два види відрізняються друг від друга: язикову метафору можна не тільки виявити, але і якоюсь мірою “запрограмувати”, а мовна метафора легко виявляє себе.
 В основі мовної метафори лежать об’єктивовані асоціативні зв'язки, відбивані в конотативних ознаках, що несе відомості або про побутово-практичний досвід даного язикового колективу, або про його культурно-історичне знання ( напр, море – безмірний водний простір, тому  безмірна кількість може бути названо морем).
Мотивом для метафоричного переносу можуть служити відпрацьовані в мові логіко-синтаксичні схеми  структурування класів подій або соположення в структурі світу речових об'єктів - їхні предметно-логічні зв'язки, що відбивають мовний досвід мовців.
 Основна відмінність язикової метафори від мовної полягає в тому, що перша створюється на основі конотацій, що супроводжують слово в його “звичайному” уживанні і як би закріплених за значеннєвим потенціалом даного слова язиковим узусом, що вбирає в себе те, що становить мовний досвід, що залишається за рамками системи лексичних значень, утвореної їхніми тотожностями й розходженнями й правилами регулярної сполучуваності. Язикова метафора тому так легко стирається й втрачає живу образність, що вона “звичайна”, а її мотивування прозоре, добре знайома й  без особливих на те зусиль запам'ятовується, внаслідок фонового знання мовців. Мовний характер метафори проявляється в закріпленості й відтворюваності переосмисленого значення язикової форми в мовному ланцюзі [45].
Мовна метафора виходить із конкретного контексту й завжди пов'язана з ним. Вона народжується й існує в ньому, розпадаючись разом з ним, оскільки конотативні ознаки, що служать мотивом для переосмислення словесного значення, фокусуються тільки в рамках даного лексичного набору (у межах пропозиції). Такі конотації відбивають звичайно індивідуальне, а не колективне бачення миру, тому вони суб'єктивні й випадкові щодо загального знання. Але й мовна метафора не цілком довільна. Здатність слова відобразити новий зміст закладена в його семантичному наповненні: чим “природніше” погодиться мотив переосмислення зі значеннєвим змістом слова, тим прозоріше метафора й тим яскравіше її ефект [31, с. 25].
    продолжение
 1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 12    

Удобная ссылка:

Скачать дипломную работу бесплатно
подобрать список литературы


Структура типових тематичних англійських назв груп і виконавців


Постоянный url этой страницы:
Диплом Структура типових тематичних англійських назв груп і виконавців


Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты
вверх страницы


© coolreferat.com | написать письмо | правообладателям | читателям
При копировании материалов укажите ссылку.