Відродження української держави

Загрузка...

главная страница Рефераты Курсовые работы текст файлы добавьте реферат (спасибо :)Продать работу

поиск рефератов

Курсовая на тему Відродження української держави

скачать
похожие рефераты
подобные качественные рефераты

Размер: 52.07 кб.
Язык: украинский
Разместил (а): cool
04.12.2010
1 2    

Зміст


Вступ

Розділ 1. Історичні передумови відродження української держави

1.1 Розпад Російської імперії та відродження української держави

1.2 Система органів Центральної ради

1.3 Жовтневий переворот більшовиків. Його вплив на Україну

Розділ 2. Проголошення України незалежною демократичною державою. Розвиток конституціоналізму

2.1 Четвертий універсал і проголошення України незалежною демократичною державою

2.2 Конституція Української Народної Республіки

2.3 Українська держава за Гетьмана П. Скоропадського та Директорії

Висновки

Список використаних джерел


Вступ


Продекларований в українській Конституції стратегічний курс країни на формування "громадянського суспільства", побудову "правової держави" схвально сприймається майже всім спектром її політичних сил і соціальних прошарків. Тобто пріоритет загальнолюдських цінностей як універсальних соціально справедливих потреб та інтересів індивіда, що визначаються сенсом його суспільного та біологічного існування через окрему особистість, громадянство своєї держави і належність до світової спільноти, нарешті і в нас набуває аксіоматичного характеру.

Отже, необхідність суспільного та державного реформування сприймається як вимога часу. Але ж запропоновані шляхи досягнення українським соціумом проголошених конституційних віх на сьогодні ще не знайшли не лише одностайності, а й значного превалювання тієї чи іншої точки зору. Така ситуація не може сприяти успішному розвитку держави. Історія доводить, що демократично-парламентські методи здійснення докорінних реформ у так звані "перехідні періоди" не мали вагомих позитивних результатів, - для цього була необхідна чітка та сильна вертикаль виконавчої влади.

У зв’язку з цим мета нашого дослідження полягає у висвітленні історико-правових аспектів функціонування української держави 1918-20 рр., формування демократичних засад існування суспільства того часу, та закріплення таких засад в нормативних актах та Конституції.

При роботі автор застосовував конкретно-історичний та системно-структурний методи аналізу інформації

Історіографічну базу складають загальноісторичні та історико-правові роботи, які містять концептуальні визначення щодо державності в Україні 1918–20 рр.

Розділ 1. Історичні передумови відродження української держави


1.1 Розпад Російської імперії та відродження української держави


Кінець XIX-початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності. В

Україні виникли нелегальні політичні партії та організації, зокрема Революційна Українська партія (РУП), Українська соціалістична партія, Товариство Українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським.

Поштовхом для розвитку українського національного руху стали події 1905-1907 рр. у Росії. У цей період було дозволено видавати україномовну літературу, утворювати українські культурні товариства, установи.

З'явилися українські видавництва, культурно-просвітницькі товариства ("Просвіта"), музичні й театральні колективи. Все це допомагало піднесенню освітнього рівня українського населення.

Після революції у Росії вперше був створений і почав працювати представницький орган, подібний до західноєвропейського парламенту - Державна дума, де сформувалась українська фракція депутатів: 1906 р. вона налічувала 40 осіб, 1907 р. - 47, які домагалися національної автономії України. Однак після поразки революції в Росії розпочалися репресії проти українського національного руху.

Вороже поставилися до нього не тільки офіційні урядові кола та праві реакційні партії, сили, а й російські ліберали, котрі на словах захищали "інородців", насправді ж вважали український національний рух небезпечним для цілісності Російської держави [8, c.53].

Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих, країнах загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна перші роки війни (особливо її західні землі) була дуже-зруйнована. Близько 3 млн. українців воювали у російській армії, 250 тис. - в австрійській. Як у Австро-Угорщині, так і в Росії розпочався новий наступ на українство. "Кінець українству!" - таке гасло висунула російська адміністрація. Закривали українські видання, заарештовували і засилали багатьох українських політичних діячів, письменників, інтелігентів. Припинили діяльність політичні партії, організації, товариства.

На український національний рух зводили наклепи. Так, міністр закордонних справ Росії А. Сазонов на початку 1915 р. заявив з думської трибуни, що український-рух у Росії - зрадницький, штучний, організований за німецькі гроші.

Аналогічну політику проводила російська влада і в захопленій восени 1914 р. Галичині. Російська адміністрація на чолі з графом О. Бобринським закрила всі українські видавництва, просвітні, культурні та інші товариства й організації, вивезла у Росію устаткування заборонила видання будь-якої літератури українською мовою. "Галичина і Лемківщина, - заявив О. Бобрянський делегації магістрату м. Львова, - є здавна корінною частиною однієї великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським... Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і устрій". Почалися масові переслідування, арешти, репресії, вислання українських політичних діячів, інтелігенції. За короткий час депортовано понад 12 тис. осіб, закрито всі українські школи. Насильно насаджувалося російське православ'я, для чого в Галичину прибуло чимало російських священиків на чолі з архієпископом Евлогієм. Митрополита А. Шептицького, сотні українських священиків вивезено до Росії [1, c.86].

Ці дії пояснювались тим, що нібито не існує української мови, культури і взагалі українського народу, а є малороси, рідна мова і культура яких - російські.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство. Владу захопив Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим, утворений внаслідок переговорів Тимчасового комітету Державної думи з меншовицько-есерівським керівництвом Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, Тимчасовий уряд намагався зберегти панівне становище поміщиків і капіталістів, "оздоровити" армію, продовжити до переможного кінця війну. Не розв'язувалися питання про землю, національні проблеми, так само, як і за царського уряду, свято оберігався принцип "єдиної і неподільної Росії" [7, c.53].

У національних окраїнах Росії, які впродовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності. Насамперед це стосується України, Польщі, Фінляндії, Грузії, Вірменії.

В цей час соціально-економічна та політична ситуація в Україні залишалася напруженою. Робітничий клас, сконцентрований на великих промислових центрах, був недостатньо свідомий і організований, окрім цього - ще й ослаблений військовими мобілізаціями. Робітники терпіли соціальне та національне гноблення, зазнавали русифікації. Впродовж століть російська влада всілякими методами вбивала в українцях будь-які національні почуття, національну гідність, свідомість. Іншими методами, але в цьому ж напрямі, діяли й більшовики, вважаючи Україну невід'ємною частиною Росії. Селяни домагалися землі. Загострювалися суперечності між біднотою і заможною верхівкою. Проте всі хотіли миру, ліквідації соціального гноблення, несправедливості.

Національно-свідомі елементи, зокрема серед інтелігенції, прагнули звільнитися з-під влади Росії, створити свою державність або хоча б національну автономію.

Крім партії більшовиків, яка розгорнула в Україні активну проросійську діяльність, хоч і налічувала тоді лише 2 тис. осіб, виникли і діяли Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), очолювана В. Винниченком, Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) на чолі з М. Ковалевським, військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка на чолі з М. Міхновським тощо. Отже, в умовах великих соціально-політичних катаклізмів, коли вирішувалися долі та шляхи історичного розвитку багатьох народів світу, розпочалася третя доба становлення української державності після попередніх двох - княжої та козацької [9, c.34].


1.2 Система органів Центральної ради


Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках - Росії та Німеччині й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

У Києві 4 (за новим стилем - 17) березня 1917 р після відповідної підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада, її головою обрали видатного українського вченого М. Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання Центральна Рада 22 березня видала відозву "До українського народу", закликаючи населення до спокою, згуртування, організації політичних, економічних і культурних товариств [10, c.77].

На підтримку Центральної Ради у Києві 1 квітня була проведена багатотисячна маніфестація, що закінчилась мітингом. Прийнята резолюція висувала вимоги скликати Установчі збори Росії та домагатися автономії України Незабаром утворились українські національні ради у Петрограді та Москві, що негайно налагодили міцні зв'язки з Центральною Радою.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського національного конгресу в Києві 17 - 21 квітня за участю понад 900 делегатів. Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність України. Конгрес визнав право створення нового державного ладу в Росії та Україні за Всеросійськими Установчими зборами, вимагав у Росії автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано близько 150 представників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських організацій, від національних меншостей, які населяли Україну [5, c.33].

Головою залишався М. Грушевський. Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов. Після закінчення конгресу Центральна Рада виділила зі свого складу виконавчий орган - комітет, що згодом почали називати Малою Радою, на чолі з М. Грушевським і заступниками В. Винниченком та С. Єфремовим.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності - соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала, - власні військові сили вона тільки почала формувати. До речі, лідери національно-визвольного руху України - М. Грушевський, В. Винниченко та інші не висували тоді питання про державну незалежність України, відокремлення її від Росії.

Вони вважали, що достатньо домогтися національно-територіальної автономії України і входження її на федеративних засадах до складу оновленої, демократичної Російської держави.

Проте Тимчасовий уряд, продовжуючи великодержавну політику самодержавства, не погоджувався навіть на таку скромну вимогу Центральної Ради. Питання про організацію національної армії в Україні також було рішуче відкинуто. Позицію Тимчасового уряду легко зрозуміти: він не бажав втратити таку величезну колонію, як Україна. Адже на той час вона давала Російській державі понад 70% вугілля, 96,7% прокату, 68% сортового металу, 53% солі, 81% олова, 90% срібла, 75% чавуну, а також хліб, цукор, м'ясо тощо [12, c.108].

Ворожу позицію щодо Центральної Ради та її вимог займала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яку тоді очолювали більшовики.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23) червня видала Перший універсал, у якому закликала населення до самостійного будівництва національної української державності. "Народе український! Однині самі будемо творити наше життя", - зазначалося в Універсалі.

Місцевими органами ставали губернські та повітові ради, волосні, сільські народні управи. Але водночас діяли комісари Тимчасового уряду, здебільшого росіяни, котрі замінили царським губернаторів і дрібних чиновників.

Встановилося своєрідне двовладдя - Тимчасового уряду та Центральної Ради.

У Києві 18-25 травня відбувся перший Всеукраїнський військовий з'їзд, який обрав Український генеральний військовий комітет на чолі з С. Петлюрою та прийняв рішення про створення української національної армії; у червні - другий з'їзд, що обрав Всеукраїнську раду військових депутатів у кількості 130 осіб, які ввійшли у повному складі до Центральної Ради, а 10-16 червня - Всеукраїнський селянський з'їзд (за участю 1500 делегатів), що прийняв рішення скасувати приватну власність на землю і передати її без викупу земельному фондові для розподілу серед селян. На з'їзді обрано Всеукраїнську раду селянських депутатів, створено її Виконавчий комітет (212 осіб), члени якого також увійшли до складу Центральної Ради [14, c.105].

Нарешті, 24-26 липня відбувся ще Всеукраїнський робітничий з'їзд, де було створено Всеукраїнську раду робітничих депутатів - вона також повністю увійшла до Центральної Ради (близько 100 осіб). Остання поповнила склад представниками майже всіх національних меншин. котрі проживали в Україні: росіянами, євреями, поляками та ін. Вони становили 30% депутатського корпусу Ради, що налічував понад 800 депутатів. У складі Малої Ради цих представників було 18 (на 40 українців).

Таким чином, Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення України. Однак не всі обрані делегати мали бажання чи змогу брати участь у засіданнях Ради.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з Першим універсалом був створений Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став В. Винниченко (він також очолив секретарство внутрішніх справ), секретарем (генеральним писарем) - П. Христюк, згодом - О. Лотоцький. До складу уряду входили такі генеральні секретарства (міністерства): внутрішніх справ (В. Винниченко); військових справ (С. Петлюра); земельних справ (Б. Мартос); міжнаціональних відносин (С. Єфремов, згодом - О. Шульгін); судових справ (В. Садовський); фінансових справ (X. Барановський); харчових справ (М. Стасюк); шляхів сполучення (В. Голубович); у єврейських справах (У. Зільберфарб); у польських справах (М. Міцкевич); пошти і телеграфу (О. Зарубін); генеральний контролер (М. Рафес). Згодом кількість генеральних секретарств збільшилася до 14 [19, c.126].

Щодо національної приналежності, то в Генеральному Секретаріаті налічувалося дев'ять українців, два росіяни, два євреї та поляк; щодо партійної - майже всі належали до різних соціалістичних партій.

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження.

Перестають діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управління.

Верховну владу формально здійснював Тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників.

Друга система - це Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами.

Третя - Центральна Рада з її місцевими органами - радами, управами, спілками. Між ними відбувалася вперта боротьба. Хоч влада та авторитет Центральної Ради невпинно зростали, але одночасно серед робітників і біднішого селянства успішно проводилася більшовицька пропаганда. Під її впливом у містах і селах розпочалися масові заворушення. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і чекати Установчих зборів не впливали на збуджене населення.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О. Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати Центральну Раду і Генеральний Секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п'яти губерній (з попередніх дев'яти), а інститут окремої національної влади - нанівець.

Політичні лідери України, розчарувавшись у можливості створення "вільної, демократичної, федеративної Росії", почали вживати конкретних заходів щодо створення своєї державності, армії, законодавства.

Якщо у Другому універсалі, виданому 16 липня, політичні керманичі України ще надіялися на Всеросійські Установчі збори, які нібито мали встановити автономію" України, і підкреслювали, що Україна не буде відокремлюватися від Росії, то незабаром ситуація змінилася. У всіх містах і губерніях створювалися військові ради, які активно формували збройні сили України. Було прийняте рішення про оподаткування населення єдиним національним податком, про усунення з місцевої адміністрації ворожих щодо України сил [18, c.107].

1.3 Жовтневий переворот більшовиків. Його вплив на Україну


    продолжение
1 2    

Добавить курсовую работу в свой блог или сайт
Удобная ссылка:

Скачать курсовую работу бесплатно
подобрать список литературы


Відродження української держави


Постоянный url этой страницы:
Курсовая Відродження української держави


Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты
вверх страницы


© coolreferat.com | написать письмо | правообладателям | читателям
При копировании материалов укажите ссылку.